Христина Шабат, засновниця мережі дитячих садків: “Ми починали з двох наших дітей, а за 8 місяців заповнили цілий садок”

Ірина Середа

За освітою Христина Шабат редакторка та магістр інновацій і підприємництва. Але вже п’ять років як займається  розвитком дитсадків “Пташеня” та є керівницею Центру гідності дитини, який з січня 2021 року діє при Українському католицькому університеті у Львові.

Як виникла ідея працювати з дітьми?

-Я завжди хотіла бути вчителькою. В дитинстві дивилася серіал “Карусель” про вчительку Хімену і мені він дуже подобався. Але система укросвіти вбила в мені ці поривання. Та, як завжди, все починається з власної болі. Коли в мене народилася донька, я зрозуміла, що три роки знаходитимусь в межах соціальної ізоляції, а до того в мене була дуже соціально активна робота – я працювала прес-секретарем великої компанії і керівником піарвідділу. Думала, що було б класно, якби компанії мали садки в середині. Але так не вийшло, та ми з подругою створили свій власний. На початку ми не націлювалися на садок повного дня, думали про розвивальні групи і таке подібне. Але нам добре вдався формат садочку повного дня. Унікальність наша в тому, що ми маємо власну програму, націлену на розвиток навичок. Не на знання, а на вміння.

Навчальна програма повинна відповідати державній? Як ви її створювали?

-Насправді, програми ніби є, але вони більше звучать, як “бути гарною людиною”, або “бути українцем”… Відповідно, ти можеш казати, що дотримуєшся певної програми і створюєш заняття під неї. Є загальні документи, як базовий компонент дошкільної освіти, згідно з яким твоя програма мала б працювати. В Україні немає стандартів дошкільника. Ми навіть не дивилися, які програми існують в Україні, подивилися, як це роблять в світі, поспілкувалися з кількома десятками мам, які живуть за кордоном, розставили акценти і зробили. Якби  легалізувати нашу програму було б трохи простіше, щоб всі нею могли користуватися, ми б це давно зробили.

“Ми навіть не дивилися, які програми існують в Україні, подивилися, як це роблять в світі, розставили акценти і зробили”

А в чому складність полягає?

-Це потребує багато часу і ресурсу, щоб оформити всі документи.

З якою командою ви починали?

-Ми робили все самі. У нас було кілька найманих працівників, але вони були дуже  молоді і коли діти починали плакати, вони просто боялися. Перші півроку ми відкривалися о 8 ранку, у нас була ранкова йога для батьків, а увечері у нас були курси для мам-водіїв. Ми починали зі всього. Нам було цікаво, що вистрілить: англійська для мам, англійська для дітей, йога, курси водіння, садочок повного дня, садочок на півдня, музика. Адаптація і взаємодія з батьками відбувалася в ручнму режимі, і напевно, все так добре і вийшло. На сьогоднішній день садки є майже повністю в автономному режимі, ми більше їх підтримуємо стратегічно і іміджево. Під час локдауну ми запровадили онлайн-садок. Він досить непогано працює. І зараз на певні значимі дати ми записуємо дітям відео. Наприклад, що таке Голодомор, що таке Незалежність, Великдень, Різдво…

Як себе зарекомендувати на початку, щоб батьки довірили вам своїх дітей?

-Треба мати дуже мало грошей і боятися їх втратити. Від того вмикається мото і “смєкалочка”, коли ти вкладаєш всі свої заощадження в чужу зйомну квартиру, в ремонт і меблі, і розумієш – якщо не вийде, мало того, що ти втратиш всі кошти, а й ці меблі треба буде десь тримати. Спершу в нас було двоє дітей – наші. Потім з’явилася третя дитина,  потім  з’явилися перші десять дітей, а потім люди почали рекомендувати.

“Спочатку в нас було двоє дітей … наші. Потім з’явилася третя дитина, потім перші десять, а потім люди почали рекомендувати”.

-Скільки часу минуло від першої «не вашої» дитини до того, що почали набиратися групи?

-Повноцінна група у нас з’явилася через півроку. А потім все пішло швидко – за 8 місяців ми набрали дітей на цілий садок, а за рік відкрили вже наступний. Зараз є три садки і в листопаді відкриваємося в Івано-Франківську.

Розкажіть про те, як відбувається навчання і заняття з дітьми в садку.

-Коли дитина до нас приходить, ми дуже багато сил витрачаємо на те, щоб навчити дитину пояснити свої емоції і розказати, що вона відчуває. Тоді дитині краще розуміти себе і всіх навколо. Сама програма, за якою ми працюємо, поділена за тематиками. А тематики розвивають певні навички: письма, рахунку, спорту, музики, мистецтва. Насправді, програма щороку є схожа між собою, але з кожним роком вона ускладнюється. У віці 3-4 років ми йдемо від “хто такий я”, друзі, сім’я, родина, місто, країна, світ, планета, космос… То наступого року ми йдемо навпаки – від глобальних речей до розуміння себе. Ми чотири роки писали програму. Вона росла разом із нашими дітьми. Кожен день є розписаним аж до того, що вихователь має сказати дітям.

Ви говорите, що дивилися на закордонні приклади ведення садочків, що найголовнішого взяли з тих програм для себе?

-Найголовніше те, що ми гуляємо у будь-яку погоду. Немає поганої погоди, є поганий одяг. Ми не гуляємо лише в буревії чи недопустимий мороз. Ще одне – навчання повинно бути інтуїтивним. Діти не мають знати, що зараз вони вчать письмо, а тепер математику – все відбувається в формі гри, на килимку. Третє – якщо дитина не хоче брати участь у навчанні, вона може не брати, але так, щоб не заважати іншим дітям. У нас немає виховательських столів, вихователі завжди на рівні з дітьми.

Христина Шабат
Фото: Ірина Середа/The Ukrainians

Колись ви говорили, що відеозйомка у садках порушує права дітей, які ще є побутові порушення, про які більшість людей не знають?

-У нас є відеофіксація, але вона не доступна нікому, окрім мене і моєї партнерки. Вони можуть бути допоміжними у конфліктній ситуації. З елементарних речей, які повинні бути – це перегородки в туалетах – діти не мають дивитися один на одного. Чи висаджування на горщики – діти мають ходити в туалет по потребі, як і дорослі. Не має бути таких речей, як медогляди. До дітей треба ставитися, як до дорослих.

Як ви окреслюєте межі – де робота батьків з дитиною, а де – вихователів і вчителів?

-В новому законі про освіту написано, що батьки несуть відповідальність за освіту дітей. Як на мене, дуже правильно, що там з’явилося таке речення, бо батьки дуже люблять перекладати відповідальність за виховання дітей на школу і садок. Аж до того, мовляв: “Нагодуйте ще мою дитину ввечері, щоб я і ввечері цього не робив”. До певного віку батьки роблять вибір за дитину. І вони є найпершим авторитетом для дитини. Тому, коли нам закидають, що ми навчили дитину кусатися чи не навчили ходити на горщик, ми залишаємо за собою право розірвання договору. Ми виховуємо дітей спільно з батьками.

У нас в країні серед старших людей часто можна почути такі фрази: “Диви, таке мале, а вже щось про свої права говорить”, “От виростеш, тоді права качатимеш”, “Я старший, тому розумніший”… Де самим дорослим дізнаватися про права дитини, і чим можна змінювати ці застарілі розуміння про комунікацію з дітьми?

-Часто в нас люди не розуміють, для чого народжують дітей. Це не через те, що у нас несвідомі люди, а просто, змінилися часи. Колись дітей народжували, тому що, потрібна була робоча сила, зараз інакші історії: потреба чи надлишок любові, страх померти і не залишити по собі нікого… Для себе потрібно розуміти, що ми народжуємо окрему людину і ця людина, як і всі інші, має від народження певні права і обов’язки. Але права дитини не означають відсутність системи правил. Часто батьки кажуть: “Ми ніяк не обмежуємо дітей”. Це не про права, а про відсутність норм співіснування в соціумі. Права кожної людини чи дитини закінчуються там, де починаються права іншої людини чи дитини. В Конвенції про права дитини прописані права, пр які ми вже давно не дбаємо: право на ім’я, на віросповідання… Це давно є нормою в нашому  сусіпільстві. Але я займаюся питанням безпеки: коли дитину б’ють в сім’ї, або розбещують, або знущаються. Ці речі табуйовані у нашому суспільстві і залишаються справою окремої сім’ї, але так не має бути. Проблема у тому, що майже всі суспільні інституції, які мають реагувати на таке, діють реактивно – вже після того, як інцідент стався. Превентивних механізмів по країні дуже мало. А статистика говорить про те, що  діти, яких б’ють вдома, частіше є булерами, діти, яких розбещують, частіше є насильниками…

“Для себе потрібно розуміти, що ми народжуємо окрему людину і ця людина, як і всі інші, має від народження певні права та обов’язки”.

Чи помічаєте зміни в країні щодо цього?

У нас дуже добре прописані закони, але коли їх хтось порушує, то відповідальності майже немає. Відбувається криміналізація зберігання і розповісюдження дитячої порнографії, збільшили строки за сексуальне насилля над дітьми, може нарешті зроблять реєстр педофілів. Ми наче рухаємося. До того ж, батьки відвертіше говорять з дітьми на такі теми.

Христина Шабат
Фото: Ірина Середа/The Ukrainians

Що вкладається у поняття “сексуальна освіта дітей” і як донести до дорослих, що це нормально?

Коли ми говоримо про сексуальну освіту, насамперед йдеться про безпеку, бо є певні теми, табуйовані в Україні. Окрім того, діти в Україні ні в системі виховання вдома, ні в закладах освіти не мають права говорити “ні” дорослим. Це важливий момент, оскільки діти не просто мають право говорити “ні” дорослим, а ще й повинні бути почутими. Окрім того, діти не розуміють свого тіла, бо батьки з ними про це не говорять, але статистика ВООЗ говорить про те, що більшість дітей, які пережили сексуальне насилля над собою, пережили його у віці від 5 до 9 років. Ще одна страшна історія плягає у тому, що більшість випадків насилля над дітьми відбувається у близькому колі – сім’я і родичі, або особи, яких дитина дуже добре знає. Відтак, сексуальна освіта є важливою для того, щоб діти могли розказати, коли з ними відбувається щось не добре. До того ж, насильники ніколи не чіплятимуться до дітей, які розуміють, що з ними роблять, що є приватні частини тіла, до яких ми нікому не даємо торкатися, не дивимося на чужі, не показуємо свої. У Львові ми вже почали проводити сексуальну освіту для вихователів. вчителів, директорів дитячих садочків.

Що б ви порадили дорослим у спілкуванні з дітьми?

Брати на себе відповідальність. Пам’ятати, що кожне наше слово, вчинок впливає на дітей і травмує їх. А також, пам’ятати про те, що усе, що ми транслюємо дітям, вони відтворюють у будь-який спосіб у своєму середовищі. Достатньо просто бути прикладом для своїх дітей.

Розмовляла Дар’я Бура.

Автор фото: Ірина Середа/The Ukrainians